Історія місцевого самоврядування

 

Розвиток місцевого самоврядування в історичному аспекті
 
Місцеве самоврядування в Україні історично пройшло відносно довгий і тернистий шлях. Вчені виділяють чотири основні історичні періоди  становлення місцевого самоврядування на території нинішньої України. Перший період пов’язують із зародженням та розвитком таких форм місцевого самоврядування слов’ян, в центрі яких перебували рід та громада. Цей період тривав до середини XIV століття і охоплював також зародження і формування держави на українських землях. Самоврядні сільські і міські общини справді були центрами громадського самоврядування ще з часів Київської Русі. Вони захищали і представляли інтереси своїх  мешканців у відносинах з тодішньою державною (князівською) владою чи феодалами та іншими общинами. З літописів тих часів дізнаємось, що в давньоруських містах виборні  тисяцькі і соцькі з числа бояр керували повсякденним життям общин.
Другий період, що тривав із середини XIV ст. і до першої половини XVІІ ст., характеризується впливом і поширенням західноєвропейських форм організаціїсамоврядування. При цьому процес «європеїзації» самоврядування відбувався більш інтенсивно на землях нинішньої Західної України, включаючи Закарпаття. Класичним актом часткової децентралізації суверенної влади середньовічної держави та її правителя (короля) на рівень міста і його громади була Магдебурзька грамота (по імені міста Магдебурга у
Німеччині) або коронні грамоти. Міські громади отримували разом із грамотами цілу систему пільг (по сплаті податків) і компетенцій для самостійного вирішення міською владою.
З формуванням у XV ст. на українських землях нової соціальної групи населення -козацтва, утворюється і нова організаційна спільність жителів козацького поселення –громада. Кожен, хто опинявся на козацьких землях, вважався вільним від кріпацтва, отримував нарівні з іншими права на землю та на участь у самоврядування. Міське, сільське та козацьке самоврядування ефективно діяло і у Козацькій державі, створеній гетьманом  Богданом Хмельницьким.
Третій період тривав до 20-х років ХХ ст. Однією з його особливостей були сильні відмінності в сутності елементів самоврядування для територій центральної, східної, а згодом і південної частини України, що входили до царської Росії, та для територій Західної України і Закарпаття, які входили в різні періоди до Польщі, Угорщини та Австро-Угорської імперії. Ці відмінності наклали свій історичний відпечаток на розвиток міст і традицій самоврядування в різних частинах України, який прослідковується і донині навіть на рівні традицій та ментальності жителів міських і сільських поселень. Так приєднання у XVІІ ст.. українських земель до Російської імперії спричинило якісні зміни і у розвитку форм самоврядування, хоча окремі органи української державності діяли у складі царської Росії понад сто років. Впродовж цього часу тривав процес уніфікації атрибутів та інституцій суспільного життя Росії та України. Остаточна ліквідація Запорізької Січі у 1775 році та скасування у 1781 році полково-сотенного адміністративно- територіального устрою зруйнували і діючу тривалий період в Україні систему місцевого самоврядування, і Магдебурзьке право. Грамота на права і вигоди містам Російської імперії 1785 року, що прийшла на зміну системі козацького самоврядування, давала можливість міським жителям формувати «градское общество», яке користувалось окремими правами: обирало міського голову, бургомістрів і членів магістрату, складало міську скарбницю на основі добровільних внесків.  
Сільське самоврядування діяло на основі «Положения о сельськом состоянии». В ньому формуванню сільських громад та волостей і їх врядуванню присвячувався окремий розділ.
Четвертий період, що розпочався у 20-і роки минулого століття, триває й донині. Він загалом відмітний чисельними спробами розбудови місцевого самоврядування як невід’ємного елемента незалежної і суверенної держави Україна. Так в універсалах Центральної Ради та у проекті Конституції Української Народної Республіки (УНР), незважаючи на політичні складнощі після краху Російської імперії, діяльності місцевих органів влади приділялась велика увага. Зокрема у проекті Конституції УНР систему місцевого самоврядування становили землі, волості і громади, діяльності яких надавались конституційно-правові гарантії. Аналогічно гарантувалось місцеве самоврядування і у нормативно-правових актах Західноукраїнської Народної Республіки.
У радянський період існувала жорстка централізації державної влади і управління. Юридично і практично були закріплені принципи повного домінування   держави в місцевих органах влади. При цьому декларативно і фальшиво «буржуазному» самоврядуванню протиставлялись «ради народних депутатів», «народний суверенітет», «влада народу». Під радянськими вертикальними інституціями рад народних депутатів та їх виконкомів крились не лише тоталітаризм радянської державної машини, але й повне ідеологічне закріпачення та реальна влада комуністичної партії.
На територіях Західної України, Закарпаття і Буковини, які у період між двома світовими війнами не входили до складу УРСР, діяли системи місцевого самоврядування, відповідно, буржуазних держав того періоду – Польщі, Чехословаччини і Румунії. При цьому у 1938 році на території нинішньої Закарпатської області, яка увійшла до складу Чехословаччини у 1919 році після розпаду Австро-Угорщини як окрема адміністративна одиниця, була утворена автономна республіка – Подкарпатська Русь. В нормативно-правових актах функціонування Подкарпатської Русі місцевому самоврядуванню відводилась належна роль. Але у березні 1939 року Чехословаччина як держава припинила своє існування. З початком Другої світової війни та після її завершення, як відомо, політична карта України на її західних землях набула нинішнього вигляду.
 

 

Copyright © Ковельська районна рада | Створено «Інтернет агентство Афіна»