"Незламний дух, сміливість і відвага": Ковельщина має знати своїх героїв

За кожним воїном-"афганцем" – свій життєвий подвиг, своя доля. Хтось повернувся цілим і неушкодженим, а хтось – скаліченим. Афганістан… Він став синонімом людського лиха, справжнього пекла: палюче Сонце зранку, спекотний вітер – афганець, пісок, що не дає дихати, і … завжди хочеться пити. 

Виконували свій інтернаціональний обов' язок і наші земляки. Багато з них мають бойові   нагороди. Високою відзнакою – медаллю  Президента України "За участь в антитерористичній операції" під час міськрайонного тематичного заходу "Журавлями пам'ять повертає", що відбувся нещодавно в Народному домі "Просвіта", нагородили  і нашого земляка –  Василя Козулю з с. Тойкута.

Сьогодні він – герой нашої публікації. Тридцять  років тому Василь Миколайович разом з іншими військовими побратимами боровся за мир  на чужій землі, на чужій війні. Під час небагатослівної розмови з колишнім воїном-"афганцем" ми  пересвідчилися – наскільки він – шляхетна і відважна людина. Чоловікові властиві співчуття, відповідальність, здатність відчувати чужу біду й віддати своє життя заради інших. 

Познайомив нас Сергій Гладун, військовий комісар Ковельського об'єднаного міського військового комісаріату. 

– Відверто кажучи, не дуже хочеться згадувати про події, які довелося пережити в афганських ущелинах, –  зізнається наш земляк. –– Вважаю, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Не злічити страшного невимовного горя у тих сім’ях, до яких прилетіла чорна звістка про загибель сина, брата, чоловіка. 

– Василю Миколайовичу, коли і де розпочалася Ваша військова служба?

– В  березні 1982 року був призваний до лав Радянської Армії. Три місяці військової підготовки проходив у Термезі – місті Узбекистану, що розташоване  на правому березі Аму-дар'ї, по якій проходить кордон з Афганістаном. Після навчання нас відправили в Афганістан в м. Пулі-Хумрі. Демобілізувався в 1984 році. Всього служба тривала 25 місяців.  

– Що Вам найбільше запам’яталося з військової служби на чужій землі?

– Відверто кажучи, не хотілося б згадувати про тогочасні події в Афганістані, адже це невимовним болем ятрить душу. Одне лише можу сказати, що кожен радянський солдат не йшов туди за нагородами, чи медалями, не пасував перед труднощами. Не пам'ятаю, щоб хтось втікав, чи відмовлявся йти у бій. Мабуть, це тому, що кожен  виховувався у дусі патріотизму. Час тоді такий був, служили практично всі. Це справді було обов'язком, нормою. Як не піти до армії, коли служать практично всі твої друзі, знайомі? Та й слово "Батьківщина" здається важило набагато більше. Офіційно ці криваві події не називали війною, а всього лише воєнною політикою. Але ця війна тривала майже 10 років і вимагала великих жертв.

– Василю Миколайовичу, чи існує чоловіча дружба?

– Безумовно. Досі  підтримую зв'язок із військовими побратимами. Ми допомагали і підтримували один одного в боях, розуміли з напівслова.  Між нами не було ні мовних бар'єрів, ні непорозумінь. Спілкуюся досі із хлопцями з Одеської і Воронезької областей, Ставропольського краю. Проте, як розпочалися військові дії на Сході нашої країни в 2014 році,  припинили телефонувати один одному, адже я перебував в зоні АТО. 

– Ми пишаємося Вами, Василю Миколайовичу, адже Ви пішли добровольцем до Збройних Сил України. Ось і нагороду отримали від Президента України.

– Зізнаюсь, що для мене це несподіванка. Я не міг спокійно дивитись на те, як нашу країну розривають на шматки. Не чекав якогось визнання, хотілося, щоб мій військовий досвід допоміг іншим не втратити віру, не втратити можливість відстояти  українські кордони. Рік перебував в районі Волновахи Донецької області. Непросто було під час служби, але наші військові виявляли і виявляють неабияку мужність.

 Багато колишніх воїнів-"афганців" продовжують захищати рідну землю від російського агресора. Про військові будні і бої можна розповідати  багато, але чи варто? Війна є війна. Антиукраїнська пропаганда по радіо і по телебаченню зробила свою справу. Якщо людину щодня переконувати в одному й тому ж, то вона справді стає зомбованою. Так трапилось із українцями, котрих переконали, що ворог не зовні, а всередині. Не хотів би багато говорити на цю тему, адже кожен свідомий українець давно розуміє, що все вирішується на політичному рівні.

 В кожного своя правда. Знаю лиш одне – ми повинні відстояти Україну. Так, надто велика ціна миру і благополуччя, але хто ж, як не ми, захистить українські кордони? 

Один з моїх синів Станіслав Козуля теж проходив військову службу на Сході України під час першої хвилі мобілізації. Коли прийшла повістка, він не шукав виходу, де сховатись. Лиш запитав моєї поради. Я сказав йому: "Синку, ти повинен вирішити сам, якщо відчуваєш в душі, що це потрібно, то вперед!". Станіслав проходив службу в 51-ій окремій механізованій бригаді. Це було під час першої хвилі мобілізації. Разом з іншими хлопцями  брав участь у бойових діях за утримання контролю над курганом Савур-Могила, розташованим в Шахтарському районі Донецької області. 

Завершуючи розмову з Василем Козулею, на мить задумалась: "Скільки мужності, скільки сили, скільки твердості характеру в його очах!". Дякуючи таким героям, як Василь Козуля, ми живемо, працюємо, виховуємо дітей, маємо надію на краще.  

Давайте будемо пам'ятати героїв, які ціною власного життя і здоров'я відстоюють наші мир і свободу, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну і для кого вона триває й досі. У спогадах, снах, думках. Вони на це заслуговують!

Розмову вела  Світлана ТРОЦЮК.

Джерело: Громадсько – політична газета «Вісті Ковельщини»

Copyright © Ковельська районна рада | Створено «Інтернет агентство Афіна»